ЛІКАРКА

Оповідання

Давненько це було... Давненько. Ще не відгриміла друга світова війна. Але незабаром мала вже скінчитися. Радянські війська вели потужний наступ на Берлін, а союзники тіснили ворога з заходу, піддаючи німецькі міста нищівним бомбардуванням.

Марія Андріївна, на той час старший лейтенант медичної служби, командувала евакопотягом, який забирав поранених воїнів з передової та розвозив по тилових шпиталях. Важко було двадцятисемирічній жінці терпіти фронтові негаразди. День і ніч мало чим відрізнялися для неї: прийом поранених та надання їм першої кваліфікованої допомоги, розподіл по вагонах для легко- і важкопоранених, надання допомоги по дорозі, якщо пацієнтам ставало гірше, заходи з протиповітряної оборони, якщо німці бомбардували потяг і таке інше. А тут ще й чотирирічний синок при ній, якого вона не схотіла залишати вдома зі старенькою свекрухою.

— Куди ж ти з дитиною, Марійко? Залиш зі мною, невже я не догляджу свого ріднесенького онука? Чи, може, я тобі чим не догодила під час окупації? Ми ж з тобою останній кусень хліба ділили, — плачучи, казала старенька.

— Ні, мамо, ви дуже добре ставились і до мене, і до дитини. З пелюшок Івасика виходили. Кращої за Вас бабусі та свекрухи й уявити не можу.

— А чого ж ти його, дитинонько моя, під кулі везеш? Мачуха ти, а не рідна мати... — старенька присіла на стілець, витираючи очі рушником, вологим від сліз.

— Заспокойтесь, мамо, заспокойтесь. Зрозумійте мене, я не можу інакше. Батька в нього вже немає — ще у жовтні сорок першого «похоронку» отримали. А якщо й я накладу головою? Дитина залишиться і без батька, і без матері. А так — удвох загинемо, якщо доля.

— А я ж для чого? Хто в мене ближчий за Івасика?..

— Ви, пробачте, людина не молода. А ну як із Вами що? Із ким він залишиться? Із дядьками та тітками? То, пробачте, для нього чужі люди, хоч і Ваші діти. Ростиме тоді пригнічений та поневірений. Ким така дитина може вирости?! У якої ж матері серце від таких думок на шматки не розірветься?!

Ось так і опинилася Марія Андріївна разом із сином Івасиком в евакопотягу. Поки вона робила свої повсякденні справи, Івасик бігав вагонами, де його по черзі доглядали фельдшери, дбайливі медсестри та легко поранені. Переважна більшість із них залишили вдома власних діточок, тужили за ними і віддавали частку своєї батьківської турботи Івасикові.

Покличуть хлопчика до свого купе, поставлять на столик і просять:

— Івасику, розкажи віршик.

Спочатку хлопчик соромився, а потім посміливішав. Стане, мов по команді «струнко» і починає декламувати:

Отец командиром ушел на войну,

ушел на борьбу с врагами.

Я тоже люблю свою страну,

но только я мал годами...

Сидять поранені, слухають та нишком сльози витирають. Пригощають Івасика хто чим: хто шоколадом, хто печивом, а хто цукерочкою.

— Ну як, Івасику, смачно?

— Смачно. Дуже смачно.

— А що треба сказати?

— Дякую, — каже Івасик і червоніє від сорому, що забув подякувати.

Юлий Гарбузов.

Харьков, Украина.