Епілог: Світанок над руїнами зради

Ми пробиралися вузьким підземним ходом, де повітря було настільки густим від сирості, що здавалося, його можна різати ножем. Попереду, з факелом у руках, ішов помічник шинкаря — малий Тім. Він рухався абсолютно беззвучно, як справжнє пацюче дитинча нетрів.

Я зупинилася біля самих гвинтових сходів, що вели вгору, до каплиці. Серце калатало в ребра так, ніби хотіло вискочити. Я дістала з-під корсета маленьку скляну ампулу. Вона була такою крихітною, але в ній була вся наша остання надія.

— Тіме, зупинись, — прошепотіла я, хапаючи хлопця за плече.

Він обернувся, і в світлі факела я побачила його великі, не по-дитячому серйозні очі. Хлопець мовчав — він не міг говорити з народження, але розумів усе краще за будь-якого придворного.

— Слухай мене уважно, — я вклала холодну ампулу в його маленьку долоню і міцно стиснула його пальці навколо скла. — Якщо там, нагорі, нас чекає пастка... якщо мене схоплять або затримають... ти не повинен допомагати мені. Розумієш? Навіть не дивись у мій бік.

Тім заперечно похитав головою, його очі наповнилися тривогою. Він спробував повернути мені флакон.

— Ні, Тіме! Візьми це, — я змусила його сховати руку в кишеню широких штанів. — Твоє завдання — тронна зала. Ти маленький, ти прослизнеш між слугами, тебе ніхто не помітить. Ця рідина має потрапити в кубок короля. Це єдиний шанс для принца Еріка. Якщо я не впораюся... ти станеш єдиним, хто зможе врятувати королівство. Обіцяєш?

Хлопець довго дивився на мене, потім повільно, важко кивнув. Його пальці міцно затиснули ампулу через тканину.

— Ти впораєшся, малий. Ти спритніший за всіх їхніх гвардійців разом узятих, — я спробувала посміхнутися, хоча губи тремтіли. — Іди за мною на відстані. І що б не сталося — не зупиняйся.

Ми почали підійматися. Щойно я штовхнула потайні двері каплиці, повітря прошила холодна команда:

— Тримайте її!

Я навіть не встигла озирнутися, як мої руки заломили за спину. Сталь меча притиснулася до мого горла. Я побачила Еріка — він був зв'язаний, його обличчя було в крові, а поруч стояв лорд-протектор з переможною посмішкою.

— Яка прикра помилка, Еліс, — процідив дядько Еріка. — Ти справді думала, що ми не знаємо про ваші щурячі ходи?

Я не пручалася. Я лише краєм ока побачила, як Тім, вчасно впавши в тінь за важку оксамитову штору, нечутно прослизнув повз гвардійців у бік коридору, що вів до тронної зали. Він був вільний. В нього була ампула.

— Де хлопчисько? — гаркнув один із солдатів, озираючись навколо.

— Який хлопчисько? — виклично запитала я, дивлячись прямо в очі лорду-протектору. — Я прийшла сама. Хіба ви не бачите? Я просто хотіла попрощатися зі своїм принцом перед тим, як ви нас стратите.

Ерік дивився на мене з жахом і болем. Він не розумів, чому я посміхаюся, поки гвардійці грубо штовхали мене до виходу. Він не знав, що маленький німий хлопчик уже біг до королівського кубка з нашою останньою таємницею.

Гвардійці штовхали нас довгими коридорами палацу. Кроки лунали лунко, наче удари молота по труні. Ерік ішов попереду, його плечі були напружені, а погляд прикутий до мармурової підлоги. Коли нас завели до величної Тронної зали, важкі дубові двері зачинилися з глухим стогоном, відрізаючи шлях до відступу.

Зала була повною. Аристократи шепотілися, прикриваючи обличчя віялами, але щойно вони побачили закривавленого принца та мене в лахмітті, наступила мертва тиша.

У центрі, на золоченому троні, сидів король. Його голова безсило схилилася набік, очі були напівзаплющені. Поруч, як чорний крук, стояв лікар, а з іншого боку — герцог де Монтегю.

— Подивіться на цю виставу! — вигукнув лорд-протектор, виштовхуючи Еріка на середину зали. — Ваш принц не просто злигався з вуличною злодійкою. Він привів її в палац, щоб вона посіла місце справжньої герцогині! Він зрадив кров, зрадив корону і зрадив вас усіх!

Ерік різко підняв голову. Його голос, попри втому, звучав як сталь: — Я зрадив лише твою жадобу до влади, дядьку! Панове, подивіться на мого батька! Ви бачите короля? Ні, ви бачите жертву! Ці троє — мій дядько, герцог і цей так званий лікар — повільно вбивають його прямо у вас на очах!

Герцог де Монтегю зробив крок уперед, спокійно поправляючи рукавички. — Твій розпач викликає жаль, Еріку. Але факти невблаганні. Селеста зникла, а ця дівчина... — він зневажливо вказав на мене, — лише інструмент у твоїй спробі захопити трон раніше часу.

Він повернувся до лікаря й кивнув. — Ваша Величносте, — м'яко промовив лікар, підносячи до губ короля золотий кубок. — Випийте це. Це заспокоїть ваші болі. Після цього ви підпишете останній указ про призначення регента.

Я затамувала подих. Мої очі гарячково шукали Тіма. І раптом я побачила його — крихітна постать у тіні за важкою колоною прямо за спиною короля. Він ледь помітно кивнув мені. Він встиг. Він підмінив отруту на антидот у ту саму мить, коли лікар відвернувся, щоб взяти перо для підпису.

— Ні! Батьку, не смій! — крикнув Ерік, кидаючись вперед, але гвардійці грубо кинули його на коліна. — Це кінець! Якщо ти вип'єш це, ти більше не прокинешся! Дядьку, я знаю про твою печатку! Я знаю про «Нічну варту»! Ви всі зрадники!

Лорд-протектор лише посміхнувся, дивлячись, як король робить великий ковток. — Вже запізно, племіннику.

Король випив усе до дна. На кілька секунд у залі запала така тиша, що було чути, як тріщить віск у свічниках. Лікар уже приготував папір, герцог простягнув перо. Король заплющив очі.

— Все закінчено, — видихнув лорд-протектор.

Але раптом рука короля, що неживо лежала на підлокітнику, різко стиснулася. Дерево тріснуло під його пальцями. Він повільно, неймовірно повільно підняв голову. Пустий погляд зник. Очі спалахнули таким гнівом, що лікар мимоволі відступив на крок.

Король підвівся. Без допомоги. Без хитання. — Ти сказав «запізно», брате? — голос короля прогримів під стелею, змушуючи люстри здригнутися. — Ти завжди був поганим учнем. Ти забув, що справжня влада не в перснях, а в крові.

Він схопив лікаря за горло однією рукою і штовхнув його так, що той влетів у стіл з ліками, розбиваючи все вщент. — Кожен, хто носить знак «Нічної варти» — на коліна! — заревів король. — Еріку, сину мій... візьми мій меч.

Лорд-протектор, зрозумівши, що план провалився, вихопив зброю. — Вбити їх! Всіх убити! — заверещав він.

В залі почалося пекло. Гвардійці розкололися на два табори. Ерік, звільнивши руки, підхопив меч одного з палих солдатів. Герцог де Монтегю, бачачи, що король іде прямо на нього, дістав прихований кинджал.

— Я не дозволю тобі все зруйнувати! — герцог кинувся на короля.

Я бачила цей рух. Він був швидким, підлим. Я не думала. Я просто зірвалася з місця, проскочила повз охоронця, який відволікся на бійку, і закрила короля собою.

Біль не прийшов одразу. Спочатку був лише холод. Я відчула, як сталь пройшла крізь тканину мого плаща в плече. Я почула крик Еріка — такий повний болю, що він перекрив шум битви.

Ерік був біля мене за мить. Його меч простромив герцога Монтегю саме тоді, коли той намагався витягти кинджал для другого удару. Герцог впав, як мішок з камінням.

— Еліс! — Ерік підхопив мене, опускаючись на коліна. — Ні, ні, ні... тільки не зараз.

Навколо все ще йшов бій, але для мене світ почав тьмяніти. Я бачила короля, який стояв над нами, важко дихаючи, але з гордо піднятою головою. Він подивився на мене, потім на свого сина.

— Вона врятувала мене, — прошепотів король. — Дівчина з вулиці врятувала корону.

— Вона не дівчина з вулиці, батьку, — відповів Ерік, притискаючи мене до себе. Його сльози капали мені на обличчя, змішуючись із пилом і кров'ю. — Вона — єдина причина, чому я все ще людина.

Я відчула, як мої очі заплющуються. Останнє, що я бачила — це як лорда-протектора притискають до стіни його ж колишні підлеглі, а малий Тім стоїть біля трону, міцно тримаючи в руках порожню ампулу «Пробудження».

Ми перемогли. Але ціна... ціна була на моєму плечі, що палало вогнем.

— Ти обіцяла... — прошепотів Ерік мені на вухо. — Ти обіцяла навчити мене етикету до кінця. Не смій помирати, Еліс. Це наказ твого майбутнього короля.

Я хотіла відповісти, що королі не мають влади над смертю, але в мене вистачило сил лише на слабку посмішку, перш ніж темрява нарешті забрала мене.

Епілог: Світанок над руїнами зради

Темрява повільно відступала, залишаючи по собі лише тупий біль у плечі та присмак гірких трав на губах. Перше, що я почула, був не шум палацу, а тихий дзвін скла.

Я розплющила очі. Стеля була високою, розписаною золотими херувимами, але зовсім поруч я побачила зосереджене обличчя старого Ілая. Той самий аптекар зі Скляного кварталу, колишній учень лікаря-зрадника, обережно прикладав до моєї рани пов'язку.

— Тихо, дитино, — прошепотів він. — Ти втратила багато крові, але мій колишній наставник не вмів гострити ножі так само добре, як готувати отруту. Ти житимеш.

Розмова, що змінила все

Я повернула голову і зустрілася поглядом з Еріком. Він сидів у кріслі поруч, блідий, із глибокими тінями під очима. Побачивши, що я прийшла до тями, він різко підвівся і обережно стиснув мою долоню.

— Ти вижила, — видихнув він, і я вперше бачила принца таким беззахисним. — Як ти дізнався? — прохрипіла я. — Про отруту... про гінця?

Ерік важко зітхнув: — Власник «Чорного ворона». Щойно ти пішла в тунелі, він зрозумів, що ти можеш не встигнути. Він відправив гінця з паролем «Мед». Це означало, що у вулику з'явилася бджола, яка отруює мед. Я отримав записку за хвилину до того, як дядько вибив двері моїх покоїв. Я знав про зраду, але був упевнений, що ти вже мертва. Коли я побачив тебе в каплиці, я думав, що це мій особистий ад.

Він зробив паузу, поглянувши на двері, за якими чувся впевнений голос його батька, що віддавав накази гвардії.

— Але знаєш, що найдивніше? — Ерік усміхнувся крізь втому. — Мій батько... він виявився міцнішим за всіх нас. Поки ми грали в детективів, цей старий вовк вів власну гру. Він розповів мені сьогодні, що вже давно відчув запах гіркого мигдалю у своїх ліках. Король виявився занадто міцним для їхніх доз — він непомітно виливав більшу частину отрути у вазони з квітами щовечора. Саме тому він не збожеволів остаточно і зміг так швидко встати на ноги після твоєї ампули. Він просто чекав, поки зрадники виявлять себе.

Долі, скріплені кров'ю

Королівство очищалося від гнилі нещадно. Король, чий розум став гострим як лезо, особисто стежив за правосуддям.

Зрадники: Лорда-протектора та лікаря стратили на світанку. Їхні імена викреслили з літописів. Герцога де Монтегю поховали в безіменній могилі — ціна за спробу вбити короля та зраду власного роду.

Малий Тім: Німий хлопчина став справжнім героєм. Ерік офіційно взяв його під своє крило. Тім отримав найкращу освіту і згодом став «Очима Корони» — головним розвідником, який бачив усе, залишаючись невидимим.

Ілай: Старий аптекар посів місце головного лікаря. Тепер королівські ліки приносили лише здоров'я.

Шинкар: «Чорний ворон» отримав королівський привілей. Його власник і досі тримає вільним стіл для «певної дівчини з вулиці», яка колись врятувала принца.

Коронація серця

Через місяць палац знову засяяв вогнями. Це було весілля, про яке говоритимуть віками.

Ерік стояв біля вівтаря в білосніжному мундирі. Коли я йшла до нього в сукні, що виблискувала, як вранішня роса, я більше не відчувала себе самозванкою. Я була Еліс — дівчиною, яка змінила історію.

— Ти готова до цього етикету? — пошепки запитав Ерік, одягаючи мені обручку. — Тільки якщо ми іноді тікатимемо в «Чорний ворон» через підземелля, — відповіла я.

Він нахилився і поцілував мене під гучні вигуки натовпу. Король, міцний і незламний, усміхався з трону. Сонце над королівством нарешті зійшло по-справжньому, розігнавши тіні «Нічної варти».

Ми більше не грали ролі. Ми стали тими, ким мали бути — людьми, які знають ціну правди. А справжня Селеста... кажуть, її бачили в далекому порту, щасливою і нарешті вільною від золотих кліток. Кожен отримав свою свободу.