Розділ 2: Холодний блиск порцеляни

Двері кімнати відчинилися з таким гуркотом, що я ледь не підскочила, забувши про важку спідницю. У коридорі стояв високий чоловік із суворим обличчям — герцог де Монтегю. Його очі, холодні й проникливі, одразу вп'ялися в мене. Поруч стояла герцогиня, затягнута в темний оксамит, з ідеальною поставою та поглядом, що оцінював кожен міліметр мого вбрання.

Три роки. Вони не бачили доньку три роки. Це був мій єдиний щит.

— Селесто, ти забарилася, — голос герцога прозвучав як удар батога. — Карета чекає вже десять хвилин. Король не любить очікувати на своїх підданих.

Я відчула, як серце зрадницьки гупає об корсет. Я повільно схилила голову, як бачила це сотні разів на уроках Селести, і прошепотіла, намагаючись надати голосу витонченості: — Вибачте, батьку. Останні штрихи сукні потребували часу.

Мій голос прозвучав приглушено через маску, і герцог лише незадоволено хмикнув. — Іди за нами. І тримай спину рівніше. Ти тепер не дитина, ти — майбутня королева, якщо сьогодні все пройде вдало.

Ми йшли довгими коридорами маєтку. Кожен мій крок супроводжувався шелестом парчі, який здавався мені гучнішим за грім. На сходах я ледь не спіткнулася — незвично високі підбори та довгий шлейф робили мене незграбною. Герцогиня зупинилася і озирнулася.

— Ти якась занадто напружена, люба, — зауважила вона, примруживши очі. — Ці роки в пансіоні мали навчити тебе грації, а ти йдеш так, ніби несеш на плечах мішок із вугіллям.

— Я... я просто хвилююся перед зустріччю з принцом, мамо, — видавила я з себе, стискаючи пальці на віялі так сильно, що дерево ледь не тріснуло.

— Хвилювання — це для простолюдинів, — відрізала вона і пішла далі.

Ми сіли в карету. Всередині пахло лакованим деревом і дорогим тютюном герцога. Простір був занадто тісним. Я сиділа навпроти них, намагаючись не дихати глибоко, щоб корсет не виказав мого збентеження. Колеса стукотіли по бруківці, відраховуючи секунди до мого повного провалу.

— Пам'ятай, Селесто, — почав герцог, дивлячись у вікно на нічне місто. — Принц Ерік не любить довгих розмов. Він цінує таємничість. Твоя маска — це твоя зброя. Не знімай її до першого танцю. І головне... будь головною в тій залі. Нехай вони дивляться на тебе, а не ти на них.

Я кивнула, хоча всередині мене все кричало про те, що я хочу вистрибнути з цієї карети просто зараз. Я згадала, як Селеста кружляла по кімнаті, сміючись: "Просто уяви, що вони всі — це меблі, Еліс. Дорогі, позолочені, але всього лише меблі".

Карета зупинилася. Дверцята відчинив лакей у розкішній лівреї. Я побачила яскраве світло смолоскипів і почула музику, що лилася з вікон палацу. Це був бал. Мій бал невдач.

Герцог вийшов першим і подав мені руку. Моя долоня в тонкій рукавичці тремтіла, коли я поклала її на його лікоть. — Не підведи прізвище, — прошепотів він так тихо, що почув лише я.

Ми почали підніматися по мармурових сходах. Навколо були сотні людей у масках: пір'я, золото, шовк, діаманти. Я відчувала себе маленькою сірою мишею, яку силоміць затягнули в срібний панцир.

Ми зайшли до зали. Голос глашатая прогримів на все приміщення, змушуючи музику на мить затихнути: — Їхня світлість герцог та герцогиня де Монтегю! Та їхня донька, леді Селеста!

Сотні очей обернулися до нас. Я відчула, як розпач підступає до горла. Я зробила перший крок, і в цей момент мій каблук зачепився за край власного шлейфу. Я хитнулася, ледь не впавши прямо перед усією аристократією країни. По залі прокотився тихий шепіт і поодинокі смішки.

Це була моя перша невдача. Але в ту саму мить, ловлячи на собі зневажливий погляд якоїсь графині, я згадала про золото у своїй кишені. Про дарчу на будинок. Про свободу.

Я випрямила спину, ігноруючи біль у затягнутих ребрах, і замість того, щоб злякатися, я подивилася прямо крізь прорізи маски на ту графиню. Я не відвела погляду. Я просто посміхнулася — хоча під маскою цього ніхто не бачив — і впевнено ступила вперед, залишаючи смішки за спиною.

Гра почалася. І я не збиралася програвати.