Вовкулаки

Взявши діда за долоню,

З ним онук заговорив,

Як у відеосалоні

Він фільм жахів подививсь.

– Там, дідусю, вовкулаки,

Перевертні, упирі

Мають ікла, мов собаки,

Та звірячі пазурі.

Видирають пазурами

Вони нутрощі з грудей

Та висмоктують ночами

Кров у праведних людей...

Жах, та й годі! Що й казати –

Небезпечні, мов чума.

Як я радий був дізнатись,

Що насправді їх нема!

– Некмітливий ти, хлопчисько, –

Сивий дід відповідав. –

Я ж на власні очі зблизька

Їх чимало розглядав.

Ледве видерся з ротяки

У подібного мерця...

Правда й те, що вовкулаки

Не вмирають до кінця.

Слід за ними пильнувати,

Бо, отямившись, вони

Можуть знову повставати...

Із-під кремлівської стіни!

Юлій Гарбузов.

1990 рік.

Харків, Україна.