11

але чув холод i зловiсне дихання безоднi, яка докривала на нього свою ненажерливу пащу. - Iва-а! - стогнала Марiчка десь з глибини, i був у голосi тому поклик кохання i муки. - Iду, Марiчко! - билась в Iванових грудях одповiдь, лякаючись вилетiть звiдти. Вiв вже забув обережнiсть. Скакав по камiннях, як дикий баран, ледве ловлячи вiддих одкритим ротом, калiчив руки i ноги, припадав грудьми до гострої скелi, тратив часами грунт пiд ногами i крiзь гарячий туман бажання, в якому котився в долину, чув тiльки, як його наглить дорогий голос: - Iва-а!.. - Я тут! - крикнув Iван i почув раптом, що його тягне безодня. Схопила за шию, перегнула назад. Хапав руками повiтря, ловив ногою камiнь, одiрваний нею, i чув, що летить вниз, сповнений холодком та дивною пусткою в тiлi. Чорна важка гора розправила крила смерек i вмить. як птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна цiкавiсть опекла мозок: об що стукнеться голова? Почув ще трiск костi, гострий до нестерпучостi бiль, що скорчив тiло,- i все розплилось в червонiм вогнi, в якому згорiло його життя... Другої днини знайшли пастухи ледве живого Iвана.