9

гору якийсь чоловiк. Боровся з вiтром, розкидав ноги, неначе рак, хапався руками за камiнь i все дерся на верх. Ось вiн вже близько, зiгнувся удвоє, бiжить -i врештi став на вершку. Палагна пiзнала Юру. - Цес, певно, до мене...- налякалась Палагна, але Юра, видимо, її не бачив. Став проти хмари, одна нога наперед, i склав руки на грудях. Закинув назад блiде обличчя i вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара iшла на нього. I раптом сильним рухом вiн кинув кресаню на землю. Вiтер зараз звiяв її в долину i пiдхопив на головi в Юри довге волосся. Тодi Юра пiдняв до хмари цiпок, що тримав у руцi, i крикнув у синiй клекiт: - Стiй! Я тебе не пускаю!.. Хмара подумала трохи i пустила в одповiдь вогняну стрiлу. - Ой! - закрила Палагна очi рукою, як розсипались гори. Але Юра так само мiцно стояв, i кучерi вились на головi в нього, як у гнiздi гадюки. - Ага! Ти так!- крикнув Юра до хмари.- То я мушу тебе заклинати. Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучi i тученята, я розганяю тебе, фортуно, налiво, на лiси й води... Iди рознесися, як вiтер по свiтi... Розсядься i розситися, ти тут сили не маєш... Але хмара тiльки моргнула зневажливо лiвим крилом i почала завертати направо, понад царинки. - Нещастя! - стиснула руки Палагна.- Чисто виб'є сiна... Однак Юра не хотiв пiддатись. Вiн лиш зблiд дужче, лиш очi потемнiли у нього. Коли хмара направо - то й вiн направо, хмара налiво - i вiн налiво. Вiн бiгав за нею, борючись з вiтром, махав руками, грозив цiпком. Вiн вився, як в'юн, по горi, завертаючи хмару, моцувався iз нею, спирав... Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю... Чув в грудях силу, метав громи з очей, здiймав руки угору i заклинав Вiтер розвiяв його кептар та бив у груди, хмара гарчала, плюскала громом, завертала у очi дощем, драглiла над головою, готова впасти, а вiн, залитий потом, ледве переводячи дух, метався грунем в нестямi, боячись втратить останнi сили. Чув, що сили вже слабнуть, що в грудях пусто, що вiтер рве голос, дощ залива очi, хмара перемагає, i вже останнiм зусиллям пiдняв до неба короткий цiпок: - Стiй!.. I хмара раптом спинилась. Пiдняла здивовано край, сперлась, як кiнь на заднi ноги, заклекотiла внутрiшнiм гнiвом, одчаєм знесилля i вже просила: - Пусти! Де ся подiну? - Не пущу! - Пусти, бо гинем! - кликали жалiбно душi, згинаючись пiд вагою переповнених градом мiшкiв. - Ага! Тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: iди у безвiстi, у провалля, куди конi не доiржуть, корови не дорiкують, вiвцi не доблеюють, ворони не долiтають, де християнського гласу не чути... Туди пускаю тебе... I дивна рiч - хмара скорилась, покiрно повернула налiво i розв'язала мiшки над рiкою, засипаючи густим градом зарiнок. Бiла завiса закрила гори, а в глибокiй долинi щось клекотiло, ламалось i глухо шумiло. Юра упав на землю i важко дихав. А коли сонце продерло хмару i мокрi трави враз осмiхнулись, Юра наче у снi побачив, що до нього бiжить Палагна. Вона сяла уся привiтно, як сонце, коли нагнулась над ним з турботним питанням: - Ци тобi, Юрчику, не сталось чого лихого? - Нiчьо, Палагночко, душко, нiчьо... Ади! Я одвернув бурю... I простяг руки до неї... Так Палагна стала любаскою Юри.