3

Вже третю добу сiв на полонинi дрiбний мачкатий дощик. Закурились верхи, закуталось небо, i в сiрiй мряцi пропали гори. Вiвцi ледве ходили, важкi, повнi водою, як губка; одежа на вiвчарях стала холодна й цупка. Тiльки й спочинку було, що пiд дашком у струнцi(20) пiд час доїння. Iван сидить, опершись плечима в дошку, а ногами стискає дiйницю. Бiля нього - чорний пелехатий козар(21), що за кожним словом клене, а там ще вiвчарi. Нетерплячi дроб'єта, яким прибува молоко, пруться з загороди у струнку, щоб їх швидше здоїли. Але ж бо почекайте, сараки, бо так не йде... Лиш по однiй... - Рист! - сердито кидає ззаду гонiнник в овечий лемент та хльоска мокрим прутом.- Рист! Рист!..- пiдбадьорюють вiвчарi та одхиляють колiна од дiрки, кудою скаче у струнку вiвця.- А! Бодай бис...- клене козар i не кiнчає: ану скажеш в таку годину! Навиклим рухом Iван хапа вiвцю за хребет i тягне до себе задом понад широку дiйницю. Покiрно стоїть вiвця, невигiдно розчепiривши ноги, гака дурна, i слуха, як дзюрить з неї молоко у дiйницю.- Рист! - хльоска ззаду гонiнник.- Рист! Рист! - покликують i собi вiвчарi. Здоєнi вiвцi, немов стуманiлi, падають в загородi на камiнь, кладуть голову на лапки i кривлять голi старечi губи.- Рист! Рист!..- Iвановi руки безперестанку мнуть тепле овече вим'я, одтягають дiйки, а по руках в нього тече молоко, що пахне лоєм i пiдiймає з дiйницi масну солодку пару. - Рист! Рист! - Вскакують вiвцi як очманiлi, розчепiрюють над дiйницями ноги, i десять вiвчарських рук мнуть тепле вим'я. Жалiбно плаче мокра отара по сей i той бiк струнки, падають в загороду знесиленi вiвцi, а густе молоко дзвiнко дзюрить в дiйницю та затiкає теплим струмочком аж за рукав.- Рист! Рист!.. Козар смiється очима до своїх кiз. Вони не те, що овечки, в них гостре серце. Не падають трупом, як плохi вiвцi, а твердо стоять на тоненьких ногах. Цiкаво пiдняли рiжки i дивляться в мряку, наче крiзь неї щось бачать, i так бадьоро трясуться у них тоненькi борiдки...