Дисонанс

Я почула перші акорди щедо того, як побачила його. Холодний, технічно бездоганний риф прорізав повітря, як скальпель-шкіру. Чіткий, впевнений, зухвалий. Я знала цей стиль. І знала, кому вінналежав.- Ні, тільки не він...- прошепотіла я скрізь зуби, міцніше стиснувши футляр своєї гітари. Максим Коваленко. Легенда університетськихбатлів, нахаба, егоїст, гітарист із руками диявола і его, більшим за сцен,на яких він виступав. Ми зним як мінор та мажор, як крик та тиша. І що найгірше – нас знову поставили разом у дует.Я увійшла до аудиторії, і наші поглядизустрілися. Він посміхнувся. Так як завжди – із викликом, як удар об струну.- Привіт, Діано. Чи готова знову пограти?- Розслабся ,Коваленко. На цей раз ти не зможеш заглушити мене своїми дешевими трюками.Я не знала тоді, що цей дует стане непросто двобою. Що між цим гнівом та суперництвом почне проростати щось зовсім інше. Що кожна наша репетиція – це не просто музика. Це буде війна. І танець. І...щось глибше.