ХЕЙ, ЧАСТИНА 3

Розділ 11. Przytulam i całuję

Деякі повідомлення приходять у правильний момент.

Настільки правильний, що ти пам'ятаєш їх усе життя.

Це сталося після мого поранення.

Не першого.

І, на жаль, не останнього випробування, яке приготувала війна.

Kinga знала, що я знову пішов на завдання.

Знала, що може не отримати відповіді одразу.

Знала, що я зроблю все можливе, щоб повернутися.

Але знати — не означає не хвилюватися.

Коли з'явилася можливість подивитися телефон, я побачив її повідомлення.

Серед інших.

Серед звичайних слів.

Серед запитань про те, як я.

Було одне коротке речення.

Przytulam i całuję.

Я дивився на екран кілька секунд.

Потім перечитав ще раз.

І ще.

Не тому, що не зрозумів.

На той момент переклад мені вже був не потрібен.

Я знав, що означають ці слова.

Але справа була не в перекладі.

Справа була в тому, хто їх написав.

У той момент між нами були сотні кілометрів.

Кордони.

Війна.

Усе, що тільки можна уявити.

Але чомусь саме ці два слова зробили відстань меншою.

Наче вона була поруч.

Наче могла обійняти.

Наче могла торкнутися плеча й сказати:

— Все буде добре.

Я не пам'ятаю багатьох повідомлень із того періоду.

Не пам'ятаю дат.

Не пам'ятаю подробиць.

Але ці слова пам'ятаю досі.

Тому що іноді людина не може бути поруч фізично.

І тоді вона робить єдине, що може.

Дарує частинку свого тепла через кілька слів.

Іноді цього достатньо більше, ніж здається.

Набагато більше.

Розділ 12. Звичайне щастя

Найдивніше в щасті те, що ми майже ніколи не помічаємо його вчасно.

Помічаємо вже потім.

Коли воно стає спогадом.

Тоді наші дні здавалися звичайними.

Настільки звичайними, що я навіть не думав їх запам'ятовувати.

Повідомлення вранці.

Жарти вдень.

Розмови ввечері.

Іноді дзвінки до світанку.

Іноді Minecraft.

Іноді фотографії хоміків.

Іноді просто мовчання.

Хороше мовчання.

Те, яке можливе лише між людьми, яким комфортно одне з одним.

Я звик до того, що в телефоні є Kinga.

Звучить дивно.

Але саме так воно і було.

Я звик бачити її ім'я серед повідомлень.

Звик до її «Hej».

Звик до її голосу.

До її сміху.

До її фруктового чаю.

До того, що десь у Польщі живе людина, яка знає про мене більше, ніж багато хто поруч.

І найнебезпечніше в таких речах — до них дуже легко звикнути.

Одного вечора я переглядав старі повідомлення.

Сам не знаю чому.

Можливо, просто не хотів спати.

Можливо, сумував.

Можливо, мені просто подобалося перечитувати наші діалоги.

Там були жарти.

Дурниці.

Сотні речей, які зрозуміли б лише ми.

І я раптом усвідомив, наскільки багато місця вона вже займає в моєму житті.

Без прохань.

Без вимог.

Без гучних слів.

Просто тому, що одного дня написала:

— Hej.

Іноді мені здавалося, що попереду ще дуже багато часу.

Що ми ще встигнемо поговорити про все.

Що ще буде багато дзвінків.

Багато вечорів.

Багато жартів.

Багато світанків після безсонних ночей.

Коли людина поруч, завжди здається, що так буде завжди.

Напевно, тому ми так рідко цінуємо звичайні моменти.

Того часу я ще не знав, що деякі речі можуть змінитися раптово.

Що іноді між двома повідомленнями може вирости ціла прірва.

Що іноді найбільше болить не сварка.

Не образа.

Не сказані слова.

А тиша.

Та сама тиша, яка одного дня прийде в наш чат.

Але тоді вона була ще далеко.

Принаймні мені так здавалося.

Тоді ще існували наші розмови.

Наші жарти.

Наші хоміки.

І звичайне щастя, яке я навчився цінувати лише значно пізніше.

Розділ 14. 22 квітня

22 квітня.

Тоді це була просто дата.

Ще один день серед багатьох інших.

Я не знав, що запам'ятаю її настільки добре.

На той момент я лежав у лікарні.

Після операції.

Після чергового поранення.

Світ навколо був трохи розмитим.

Наркоз ще не до кінця відпустив.

Думки плуталися.

Час рухався дивно.

Повільно.

Наче неохоче.

Коли з'явилася можливість узяти телефон до рук, я написав їй.

Як і обіцяв.

Не тому, що мусив.

А тому, що знав:

вона хвилюється.

Повідомлення було простим.

Я написав, що операція пройшла успішно.

Що я вже відійшов від наркозу.

Що зі мною все гаразд.

Наскільки це взагалі можливо після лікарняної палати й операційного столу.

Я пам'ятаю той момент.

Білу стелю над собою.

Тихі звуки лікарні.

Телефон у руці.

І бажання, щоб вона знала:

я живий.

Саме це було найважливішим.

Тоді я ще не знав, що це повідомлення стане особливим.

Не знав, що буду повертатися до нього подумки.

Не знав, що одного дня згадаю дату без жодних підказок.

22 квітня.

Останній день, який тоді здавався звичайним.

Я закрив телефон.

Заплющив очі.

І думав про майбутнє.

Про відновлення.

Про життя.

Про Kinga.

Про те, що ми ще обов'язково поговоримо.

Що ще буде багато повідомлень.

Багато дзвінків.

Багато вечорів.

Я був у цьому майже впевнений.

Тому що іноді людина навіть не уявляє, наскільки цінним є те, що має зараз.

Поки одного дня не починає за цим сумувати.